Прес-досьє "Чорнобиль: крізь відоме і таємне"

Від упорядника 

У цьому виданні зібрані статті з періодичних видань, присвячені питанням Чорнобильської трагедії та наслідкам цієї техногенної катастрофи. 

Прес-досьє розраховно на широке коло користувачів і містить матеріали 2012-2013 рр.

Василь ДЗЬОБАК

В істини є проста мова

Як отримували інформацію про найбільшу техногенну катастрофу ХХ сторіччя?

За минулі майже три десятиріччя про трагедію Чорнобиля та наслідки, зумовлені нею, написано цілу бібліотеку статей, різноманітних наукових досліджень, актуальної документалістики, спогадів учасників тої вікопомної епопеї. Основний лейтмотив усіх публікацій, в тому числі авторів шкільних підручників: тодішня тоталітарна влада буцімто запізнилася з інформацією про аварію. Та є достатньо аргументованих тверд жень зокрема закордонних фахівців, що такий висновок упереджений і загалом неточний.

Подвиг нового слова прагне

«Період з 26 квітня до 6 травня був найскладнішим і найвідповідальнішим, — згадував академік Валерій Лєгасов. — Найперше завдання було приборкати зруйнований реактор. Це робили в надзвичайних умовах. Відповідальність лягала на плечі людей, які туди приїхали, особливо на плечі голови урядової комісії, заступника голови Ради міністрів СРСР Бориса Щербини».

 Щоб відтворити робочий ритм, колорит ситуації в епіцентрі подій, скористаюся оцінкою тогочасного заступника союзного міністра енергетики та електрифікації Олександра Семенова — куратора атомної галузі в Міненерго СРСР: «У перші дні інформації про масштаби аварії було дуже мало, вона була суперечливою. Отримати об’єктивну інформацію було важко, оскільки горів четвертий енергоблок. Навколо напівзруйнованого приміщення рівень радіації був надзвичайно високий. Стан на реакторі спочатку неможливо було оцінити. Це створювало в колективах, які ліквідовували аварію, напругу, знервованість людей, внаслідок цього віддача була малою».

Всі, кому довелося ліквідовувати наслідки аварії, хто жив і працював тоді в Київській області, зберегли свої спогади про Чорнобиль. Маю і я свою думку щодо забезпечення гласності в екстремальних умовах і ціни правди в найдраматичніших ситуаціях. Мене також хвилює запитання: чому Прип’ять більш як добу не знала про страшну небезпеку? Що практично було зроблено, щоб люди знали, як поводитися в умовах радіаційної загрози? Адже така інформація тоді була дорожчою, ніж ліки і хліб, не кажучи вже про матеріальні цінності.

Тривожні дні

У ніч із п’ятниці на суботу 26 квітня 1986 року рано вранці мене схвилював телефонний дзвінок:

— Збирайтеся терміново на роботу, автомобіль уже під’їжджає, — повідомила чергова з першої приймальні обкому.

— На Чорнобильській атомній станції трапилося щось страшне, — сказав водій. — Туди терміново виїхали другий секретар обкому і завідуючі відділами промисловості та оборонної промисловості.

Відразу цю інформацію пов’язую зі згадкою про минулий день. У нашу кімнату, яка слугувала і прес-центром, і робочим кабінетом оперативної групи обкому партії, увійшов заступник секретаря парткому АЕС і наче по секрету повідомив колезі з промислового відділу:

— На станції починаються технологічні випробування, один із реакторів поводиться незрозуміло…

Хто тоді міг подумати, що це повідомлення стане епілогом до глобальної катастрофи, яка розділила світ на до і після Чорнобиля? Проте тоді хотів бути оптимістом, вважаючи, що висококласні досвідчені фахівці ЧАЕС з допомогою науковців-атомників упораються з нештатною ситуацією.

Коли вся інформаційна група зібралася, ми дізналися, що за кілька годин до початку робочого дня маємо підготувати проект інформації в ЦК КПУ про нічний вибух. Отже, належало з’ясувати, що трапилося, наскільки масштабна біда. Які заходи вживають для її мінімізації та подолання? Одержати відповідь хоча б на перше запитання, щоб мати уяву про стан в епіцентрі події, безпосередньо на атомній станції, стало неможливо. Бо відразу після аварії, з огляду на режим секретності, АЕС була відключена від телефонного зв’язку. Зник зв’язок і з Прип’яттю та Чорнобилем, окрім каналу ВЧ, яким послуговувався перший керівник області.

Звісно, ми не могли тоді знати, яку інформацію готують різні служби. Напевне, керівники вищого рівня, зокрема і перший секретар обкому партії Григорій Ревенко, мали можливість знати більше. Хоча і ця інформація була небездоганною. Скажімо, чого варта тисячу разів повторювана модель ситуації, яка надходила і в Москву, і в Київ, і в ЦК, і в міністерства: реактор цілий, подаємо воду в апарат. Вибухнув аварійний бак СУЗ у центральному залі. Вибухом знесло шатер. Радіаційний стан — у межах норми. Загинула одна людина — Валерій Ходемчук. У Володимира Шашенка — стопроцентний опік. Вочевидь, керівництво атомної електростанції, повідомивши в міністерство та інші інстанції про аварію, не пояснювало, що зруйновано реактор, щоб уникнути додаткових запитань, на які тоді не знало відповіді.

Важка правда

Ми шукали можливість переговорити з нашими працівниками, що вже перебували в районі станції, там теж розуміли необхідність інформації про аварію. Секретар парткому ЧАЕС Сергій Парашин через півгодини дізнався про вибух і вже о другій годині 15 хвилин був на станції. У кабінеті директора він, крім його господаря, Віктора Брюханова, застав другого секретаря Прип’ятського міськкому Олександра Веселовського, заступника директора з режиму, начальника цивільної оборони. Тоді ще ніхто із заступників головного інженера не підтвердив формулювання «реактор зірвано». Між сьомою і дев’ятою годинами ранку на станцію приїхав другий секретар обкому Володимир Маломуж із групою людей. Заговорили про підготовку документа, який передаватимуть усіма каналами. Сергій Парашин узявся за складання проекту інформації, бо вважав, що володіє необхідними для цього знаннями. «Почав писати цей папір. У мене вийшло незграбно. Тоді хтось інший взявся. Написали чорновий варіант. Погодили вп’ятьох — і так, і сяк. Там було повідомлено про зруйнування покрівлі, рівень радіації в місті — тоді ще невисокий. Сказано, що триває вивчення проблеми».

Основні тези цієї інформації нам і повідомив завідувач відділу промисловості Олександр Біліченко. Пізніше він розповідав: «Я прибув на станцію одночасно з пожежними. Запитую Телятнікова (майбутнього Героя Радянського Союзу): яка допомога потрібна? А він: «Нащо ви сюди стільки техніки нагнали? Впораємося власними силами».

 Був на першому засіданні урядової комісії. Всі чітко доповідали про стан на своїх напрямах. Аж тут попросив слова академік Валерій Лєгасов.

«Оптимістичний настрій — це добре, — сказав він. — Однак проблема в тому, що ми не знаємо, що відбувається в зруйнованому реакторі. Ніхто цими процесами не управляє. Тому людей треба негайно евакуювати, найперше — з Прип’яті».

Такими були реалії перших годин після аварії, які стали відомі пізніше. А в ті світанкові хвилини, незважаючи ні на що, ми мали забезпечити першу інформацію про ситуацію на станції. Неймовірними зусиллями через першу приймальню добилися дуже лаконічного повідомлення безпосередньо з об’єкта: на АЕС усе дуже погано. Ми цю інформацію намагалися конкретизувати, зробити логічною, такою, щоб вона відповідала вимогам партійних документів. Тому виважували кожну фразу, деталь, уточнювали формулювання. Спресований до хвилин час нас підганяв. І до дев’ятої години ранку змогли запропонувати варіант першої інформації про трагічну подію. Після зауважень першого секретаря, внесення ним правок, її було вкотре передруковано, підписано і відправлено спецпоштою в ЦК.

Ось остаточний варіант цього документа (мовою оригіналу): «26 апреля 1986 года в 1 час 45 минут произошёл взрыв на энергоблоке № 4 мощностью 1 млн кВт Чернобыльской АЭС. Взрыв последовал через 30 секунд после остановки реактора во время испытаний, предусмотренных плановым ремонтом. Точного места и причин взрыва пока не установлено. Разрушены конструкции, перекрытия, стены верхней части реакторного отделения и части машинного зала. Возник пожар, который в настоящее время подразделениями пожарной охраны локализован.

Предположительно, что из-за разрыва контура КМПЦ, часть грязной воды выброшена на территорию станции. Радиационный фон на 6 часов 50 минут по территории станции — до 100 мкР/с, в г. Припяти 2—4 мкР. Опасности для населения города нет.

В медсанчасть станции поступило 43 человека. Один умер от ожогов, 3 находятся в тяжелом состоянии, остальные проходят обследование.

В связи с аварией остановлен 3-й энергоблок, 1-й и 2-й энергоблоки работают нормально.

Партийными, советскими, хозяйственными органами области принимаются меры по ликвидации последствий аварии. Секретарь обкома Г. Ревенко».

Оригінал цього документа зберігається у Центральному державному архіві громадських об’єднань України.

ТАРС і МАГАТЕ

26 квітня о 9:30 з інформацією ознайомився секретар ЦК КПУ Борис Качура. Він негайно доповів Володимиру Щербицькому, о 13:15  телеграфом аналогічне повідомлення було відправлено в ЦК КПРС. А ще через день залишки цього, а можливо й іншого документа прозвучали по радіо і в телевізійній програмі «Время».

Його опублікували й газети, залежно від графіків виходу: хто у вівторок 29 квітня, а деякі обласні видання пізніше. Тож перша інформація про глобальну катастрофу сторіччя у викладі ТАРС-РАТАУ мала такий зміст: «Від Ради Міністрів СРСР. На Чорнобильській електростанції сталася аварія, пошкоджений один з атомних реакторів. Вживаються заходи з ліквідації наслідків аварії. Потерпілим надається допомога. Створено урядову комісію». Про жертви, забруднення території, вимушену зупинку всіх реакторів повідомляли вже в наступних випусках новин і чергових номерах газет.

Отже, існувало кілька реальностей. Перша — трагічна, непередбачувана, некерована ситуація в епіцентрі аварії. Друга — припущення на кшталт «на атомній станції сталося щось страшне», без роз’яснення, як поводитися людям на забруднених територіях. В такому інформаційному вакуумі, в атмосфері непевності, а то й паніки створювали спекулятивні сенсаційні повідомлення закордонні радіостанції про тисячі загиблих, вибух реакторів, відсутність системи захисту станції. Прогнозували смерть половини населення Прип’яті, відтак усіх малих міст і сіл України та Білорусії, поступове вимирання Києва.

Свій погляд на ситуацію гласності щодо аварії на ЧАЕС висловив тодішній генеральний директор МАГАТЕ Ханс Блікс: «Боюся, що висвітлення цієї події в Радянському Союзі західними методами призвело б до шкідливої і небезпечної паніки. В СРСР інформація запізнювалася, була неповною, але, мабуть, правильною. Захід давав інформацію швидко, її було багато, але вона заплутувала людей».

Непередбачуваність, екстремальність післяаварійної ситуації відобразили у своїх репортажах, інтерв’ю спеціальні кореспонденти ТАРС-РАТАУ на чолі з Володимиром Жуковським, «Правды» — Володимир Губарєв та Михайло Одинець, «Известий» — Андрій Іллєш, Андрій Пральников, Ігор Костін, «Труда» — Станіслав Прокопчук. Свій рядок у Чорнобильську епопею намагалися вписати також журналісти республіканських газет — Віктор Дрозд, Анатолій Краслянський, Олександр Сокіл, Станіслав Ганічев та інші. Запам’яталися публікації в «Київській правді» нині покійних Віталія Заруди, Дмитра Злобінського, Володимира Сала, «Молодої гвардії» — Івана Лисенка. Вибачте, якщо назвав не всіх. Вони були першими представниками ЗМІ в небезпечній зоні та зуміли, на мій погляд, достойно і чесно висвітлити переживання, мужність та героїзм ліквідаторів. 

Дзьобак В. В істини є проста мова: [Інформування під час Чорнобильскої катастрофи] // Урядовий кур’єр. - 2013. - №69 (12.04). -  С. 10.

Станіслав ПРОКОПЧУК

Чорнобильська зона: статус-кво, що влаштовує всіх

Попри мільярдні фінансові ін’єкції вона так і не стала плацдармом для розробки нових технологій поводження із радіоактивними відходами, відродження довкілля

Директор Інституту проблем Чорнобиля, доктор фізико-математичних наук, професор Володимир ТОКАРЕВСЬКИЙ

Що далі відходять трагічні події «катастрофи ХХ століття», то дедалі менше залишається серед нас високопрофесійних, відданих справі фахівців, які, акумулюючи неоціненні, унікальні знання з чорнобильських проблем, знають достеменно, з перших джерел те, що відбувалось і відбувається на об’єкті «Укриття» та ЧАЕС, у її 30-кілометровій зоні. Володимир Васильович Токаревський, з яким ми у дружбі вже понад 10 років, — одна з таких особистостей. Скромна й інтелігентна Людина, надзвичайно поінформована, адже за плечима — багаторічний життєвий етап безпосередньої боротьби в «зоні» з наслідками трагічних подій 26 квітня 1986-го, обстоювання в цій боротьбі державницьких позицій. Отож нашу розмову ми прагнули скерувати саме в таке русло.

— Сьогодні, як на мене, спостерігається фактично повна втрата інтересу до проблем зони відчуження. Про неї згадують тільки напередодні чергової чорнобильської дати або при супроводі іноземних делегацій на ЧАЕС. Незавершеність ліквідації наслідків катастрофи і брак дієвих результатів не додають позитивного іміджу Україні у світі. Інколи здається, що Чорнобиль залишився позаду сучасних викликів, його вже «проїхали». Світ сьогодні більше лякають цунамі, Фукусімою, терористами, війнами та економічними кризами. Володимире Васильовичу, може, я помиляюся?

— Гадаю, ні. Головне інше: чому так сталося? Що було зроблено не так і чому не вдалося за 27 років реалізувати більшість вкрай потрібних проектів?

— Але, кажуть, радіаційний стан поліпшився, істотно зменшилися потенційні ризики від виносу радіонуклідів за межі зони відчуження.

— Більшість робіт, які виконувалися в зоні відчуження після спорудження об’єкта «Укриття», майже не впливали на поліпшення радіаційного стану ані в межах зони відчуження, ані поза нею. Незважаючи на адміністративні реформи, кадрові перестановки і перманентну реорганізацію підприємств, ефективність ліквідації наслідків аварії в зоні відчуження залишалася мінімальною порівняно із самовідновленням природи. Само по собі відбувалося постійне зменшення кількості радіонуклідів, які забруднили довкілля після вибуху четвертого реактора. Без втручання людини, відповідно до законів ядерної фізики, за 25 років сумарна активність радіонуклідів, які є в зоні відчуження, зменшилась удвічі (з 20 мільйонів кюрі до 10 мільйонів кюрі).

Природний радіоактивний розпад продовжує знищувати радіонукліди в зоні відчуження щодня із темпом майже одна тисяча кюрі за день, або понад 300 тисяч кюрі на рік. Принагідно зазначимо, що в єдине діюче сховище радіоактивних відходів «Буряківка», розташоване в зоні відчуження, за 25 років було завезено менш як 70 тисяч кюрі радіонуклідів. Як кажуть, відчуйте різницю: 70 тисяч проти 10 мільйонів! Тобто результати основної виробничої діяльності в зоні відчуження становлять менш як один відсоток того, що природа робить сама без стороннього втручання.

— Однак у щорічних звітах фігурує не величина зменшення радіоактивності, а так звані «фізичні обсяги» виробничої діяльності: десятки тисяч кубометрів радіоактивних відходів, перевезених у сховище «Буряківка».

— Фокус полягає в тому, що для виправдання величезних обсягів фінансування на утримання зони відчуження (сьогодні це близько 200 мільйонів гривень щорічно) фактично узаконено практику замовлення і виконання достатньо великих «фізичних обсягів» робіт. До того ж, кубометри більш зрозумілі, ніж бекерелі чи кюрі.

Не припиняється ні на мить з 1986 року й інша «виробнича» діяльність у зоні відчуження, яку не дуже охоче афішують. Після аварії в покинутих населених пунктах і на недобудованій третій черзі ЧАЕС залишилися величезні матеріальні цінності. Згідно з тодішньою доповідною запискою Першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького до ЦК КПРС, — на загальну суму більш як 100 мільярдів радянських рублів, тобто понад 120 мільярдів доларів США. Такі скарби не давали спокою любителям легкої наживи. Тому десятками тисяч тонн вивозили донедавна металобрухт, сільськогосподарську техніку із покинутих колгоспів, кольоровий метал і ядерний графіт третьої черги станції, чавунні ванни, батареї, каналізаційні люки й електричний кабель із міста Прип’ять, радіоелектронні пристрої із секретного об’єкта «Чорнобиль-2». Навіть забруднена військова техніка (а це сотні і сотні одиниць!) дивним чином зникла майже повністю із майданчика «Розсоха».

— Бо схема реалізації-розкрадання, як уже писала наша газета, була геніально простою і юридично бездоганною: всі матеріальні цінності, що залишилися в зоні відчуження, директивно мали нульову вартість і продавалися посередникам як «секонд-хенд», тобто на вагу за дуже низькою ціною — без урахування їх реальної вартості.

— Офіційно це називалося «поверненням матеріальних цінностей в народне господарство», а за суттю було мародерством. На черзі, на поточний момент, за ініціативи адміністрації зони відчуження планується демонтаж унікальних антен об’єкта «Чорнобиль-2». Майбутня реалізація десятків тисяч тонн металобрухту, на який перетворяться антени, а також демонтованого обладнання ЧАЕС під час зняття її з експлуатації, найімовірніше, пройде через посередників за звичним сценарієм.

— Таке багаторічне устремління аж ніяк не рядових «металозаготівельників» якомога більше нагріти руки — чи не одна з причин того, що зона відчуження так і не стала полігоном для розробки технологій і методів подолання наслідків важких ядерних аварій?

— Звичайно. Після аварії на АЕС Фукусіма-Даїчі в Японії у березні 2011 року з’ясувалося, що ми не можемо запропонувати японцям ані напрацьованих технологій, ані обладнання для ліквідації важких радіаційних аварій. Складається враження, що ми пройшли точку неповернення, і деякі можливості втрачено назавжди. Бо нема системного підходу до шляхів досягнення кінцевої мети — відродження забрудненого довкілля. А якщо немає кінцевої мети, то немає стратегії робіт у зоні відчуження і стратегії майбутнього використання промислового майданчика ЧАЕС. Наявна концепція зони відчуження, розроблена майже 20 років тому, декларує довгострокове утримання зони. Відбувся відхід від статусу зони відчуження як зони надзвичайної ситуації — зони ліквідації радіаційної аварії, до статусу території, яка потребує довгострокового утримання. Не зроблено жодних кроків у напрямку подальшого використання цієї території.

Верховна Рада України 2011 року зазначила, що «потребує перегляду концепція чорнобильської зони відчуження на території України з метою подальшого ефективного використання та розвитку промислового майданчика і виробничої інфраструктури Чорнобильської АЕС та зони відчуження, максимального залучення кваліфікованого персоналу Чорнобильської АЕС та трудового ресурсу м. Славутича». Та новий документ, який розробило Державне агентство з управління зоною відчуження, замість концепції робіт з використання зони відчуження пропонує концепцію реалізації державної політики у сфері розвитку діяльності в окремих зонах радіоактивного забруднення. Іншими словами, виявляється, що останні 20 років у країні взагалі не було державної політики розвитку забруднених територій. А за великим рахунком, не було і дотепер немає державної політики подолання наслідків Чорнобильської катастрофи. Практично не виконується Загальнодержавна цільова екологічна програма поводження з радіоактивними відходами, затверджена законом України у 2008 році.

— Доволі часто брак практичних результатів у 30-кілометровій зоні списують на нібито недостатнє фінансування світової спільноти, на важкий економічний та фінансовий стан у державі.

— Але чому тоді більшість міжнародних чорнобильських проектів, які не мають проблем із фінансуванням, теж не дають практичних результатів? За часи незалежності України із державного бюджету на утримання зони відчуження було витрачено близько 20 мільярдів гривень (у цінах 2012 року). А як їх використано, чи всі пішли за призначенням?

Або згадаймо Європейський Союз. Він надав міжнародну технічну допомогу обсягом майже 150 мільйонів євро на проектування і будівництво об’єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами і відпрацьованим ядерним паливом. Крім того, країни «Великої вісімки» разом з іншими країнами-донорами вже витратили близько 380 мільйонів євро на роботи, спрямовані на так зване «перетворення об’єкта «Укриття» на екологічно безпечний стан» і мають намір вкласти щонайменше ще понад мільярд євро в будівництво нової захисної споруди над об’єктом «Укриття».

Соромно констатувати, але, окрім технологій дезактивації металу, жодну радіаційну технологію не було впроваджено в зоні відчуження. Втрачено можливості, не створено умов і не визначено стимулів для виробництва екологічно чистої продукції в зоні відчуження, передусім електричної енергії та біопалива з використанням відновлюваних джерел енергії. Зовсім нема національних та міжнародних проектів, спрямованих на створення в зоні відчуження технопарків для відпрацювання на експериментальних полігонах шляхів реабілітації забруднених радіонуклідами орних земель, лісів, річок і водойм. Прикро казати, що за всі роки в зоні відчуження не працювала жодна установка для переробки радіоактивних відходів, зона так і не стала плацдармом для розробки нових технологій поводження із радіоактивними відходами.

— Багато доводилося чути про абсолютно неприйнятний і невиправданий в сучасних умовах, але досить поширений в зоні відчуження вахтовий режим роботи «4–3» (чотири робочі дні й три вихідні). Він не тільки, кажуть, зменшує продуктивність праці, а й має чималі негативні соціальні та моральні наслідки.

— Вахтовий режим виправданий тільки для працівників, які безпосередньо працюють із радіоактивними матеріалами і речовинами в межах зони відчуження. Значна ж частина робіт, зокрема адміністративно-управлінських, звітних, паперових, проектних, ліцензійних може і повинна виконуватися за межами зони відчуження — у Славутичі, Іванкові та Києві. Багаторічна практика проведення частини робіт у звичайних умовах праці, напрацьована у міжгалузевому науково-технічному центрі «Укриття» і державному спеціалізованому підприємстві «Техноцентр», шляхом утворення філій (відокремлених підрозділів) за межами зони відчуження, не знайшла підтримки адміністрації зони відчуження.

— А може, річ у відсутності охочих працювати в зоні відчуження? Все-таки радіація!

— Вакансій там фактично ніколи не було і нині немає (я пропрацював там понад 20 років і знаю це достеменно). На сьогодні у зоні відчуження працює більш як шість тисяч осіб на чотирьох державних підприємствах. На початку дев’яностих працівників було близько десяти тисяч. Персонал спеціалізованого підприємства «Чорнобильська АЕС» працює у звичному режимі по змінах, проживає й ночує вдома у місті Славутичі. Щодня електричка доставляє його на роботу.

Персонал інших підприємств, розташованих у зоні відчуження, проживає переважно у Києві, Чернігові, Славутичі та Іванкові й працює у вахтовому режимі: у понеділок відомчим автобусом або електричкою приїздить у зону відчуження, а у четвер їде додому. Тобто три ночі ночує у Чорнобилі, а чотири — вдома. Держава забезпечує персонал у зоні відчуження гуртожитком, триразовим харчуванням і медичним обслуговуванням. Іншими словами, вахтовий персонал чотири дні на тиждень живе при комунізмі, а три дні на тиждень — при капіталізмі. Тривалість відпустки — приблизно два місяці.

— Цілком імовірно, що колись все-таки переможе прагматичний підхід: навіщо й надалі вкладати колосальні гроші й створювати нове покоління ліквідаторів? Але більшість людей задовольняє, мабуть, нинішній статус-кво?

— Боїться змін у зоні відчуження, найімовірніше, мені здається, вахтовий персонал, бо перехід на нормальний режим роботи неодмінно призведе до втрати робочих місць і скорочення людей. Із цієї причини і персонал ЧАЕС нині не зацікавлений у змінах, які, вірогідно, стануться після виведення станції із статусу діючої ядерної установки. І це попри те, що вахтовики і персонал станції мають неоціненний досвід роботи, хочуть і можуть працювати. Крім того, йде радіаційний стаж: за рік роботи в зоні сьогодні нараховується півтора роки трудового стажу.

— А саме керівництво 30-кілометрової зони ЧАЕС хоче таких змін?

— Багаторічний досвід спілкування із чиновниками дає мені змогу стверджувати, що апарат управління зоною відчуження не хоче змін, крім адміністративних: когось звільнити, когось скоротити, якісь підприємства ліквідувати, якісь — об’єднати. Деякі чиновники прикипіли до своїх крісел, монополізували не тільки важелі адміністративного управління, а й управління господарською діяльністю, перебрали на себе визначення програм міжнародної технічної допомоги, тематики наукових досліджень, розв’язання суто технічних і технологічних проблем, навіть доступ до інформації. Науково-технічні звіти фактично не досяжні для громадськості. Будь-які звернення до уряду завершуються, як зазвичай: поверненням документів униз, до адміністрації зони відчуження. У прискоренні завершення ліквідації наслідків аварії в зоні відчуження адміністрація не виявляє великої ініціативи, бо згодна і на мінімізацію наслідків шляхом «утримання» зони відчуження як санітарно-захисної зони. Про ефективність стратегії «утримання» свідчить те, що за весь час існування зони жоден гектар землі не було повернуто людям.

— Натомість і штати весь час роздуваються…

— Після вочевидь помилкової ліквідації науково-виробничого об’єд?нання «Прип’ять» внаслідок тривалої процедури реорганізацій було створено десять(!) нових підприємств. Наприклад, для підтримки управлінських функцій адміністрації зони відчуження було створено державне спеціалізоване підприємство «Регіональне управління забезпечення організаційно-технічної і розпорядчої діяльності» чисельністю у понад двісті осіб! Згодом для обслуговування персоналу в зоні відчуження створили окреме державне підприємство «Чорнобильсервіс», чисельність якого перевищила дві з половиною тисячі людей. На одного працівника основної діяльності припадало п’ять допоміжних працівників. Нині ситуація не змінилася, хоч і стала прихованішою.

— По-моєму, й аналіз зовнішніх чинників теж невтішний.

— Сусіди проблемами української частини зони відчуження не переймаються. Є нові виклики часу, які слід вирішувати (тероризм, політична опозиція, якість життя тощо). Зміни в зоні відчуження їх обходять, хіба що Білорусь «прокидається», коли йдеться про спорудження і експлуатацію нових сховищ радіоактивних відходів у зоні відчуження. Європа боїться лише одного: щоб Україна не лякала платників податків новим Чорнобилем і не просила додаткові гроші, зокрема на вилучення радіоактивних відходів з об’єкта «Укриття».

— Чи проглядається сьогодні завершення робіт загалом хоча б на якомусь конкретному напрямі?

— Щоб мати чітке уявлення про мету поточних і майбутніх робіт, необхідно терміново розробити нову концепцію діяльності в зоні відчуження, спрямовану на поетапне повернення земель у народногосподарське користування. Розробити, прийняти і реалізувати державну цільову екологічну програму реабілітації зони відчуження, в якій буде чітко прописано кінцеву мету програми. Необхідно повернутись до функціонального принципу організації робіт у зоні відчуження і зоні безумовного (обов’язкового) відселення. Для цього пропонується виділити три напрями робіт: 1) зняття ЧАЕС з експлуатації; 2) поводження з радіоактивними відходами; 3) відновлення забруднених територій. Встановити, що між усіма підприємствами в зоні відчуження мають діяти виключно договірні відносини. Не треба боятися передавати забруднені землі в довготривалу оренду фізичним і юридичним особам. Тоді з’являться можливості заохочувати власних та іноземних інвесторів, стимулювати створення спільних підприємств і сприяти діяльності підприємств та компаній, які бажають виконувати відновлювальні роботи в зоні відчуження. Настав час організувати і юридично оформити звичайні умови праці у фактично вже «чистому» місті Чорнобиль, що дасть змогу перейти на п’ятиденний робочий тиждень, залишивши скорочений робочий день для персоналу категорії А.

— Ми, платники податків, маємо право запитати у відповідних відомств: чому так довго на території, де держава цілеспрямовано фінансує виробничу діяльність з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, немає конкретних досягнень? Який взагалі кінцевий результат цієї діяльності?

— Щодо майбутнього використання промислового майданчика ЧАЕС пропонується провести міжнародний конкурс інвестиційних проектів. Заслуговують уваги кілька варіантів. Метою може бути, наприклад, «зелена галявина» чи «руда пляма» як кінцевий результат після повного демонтажу і реалізації демонтованого обладнання. Не слід забувати, що балансова вартість обладнання ЧАЕС перевищувала мільярд доларів США.

Інший варіант — створення нового ядерного центру матеріалознавчих досліджень шляхом реконструкції одного з енергоблоків ЧАЕС. До речі, такий варіант було науково об∂рунтовано ще у 1994 році, але він не знайшов тоді підтримки, бо суперечив продовженню експлуатації реакторів станції для виробництва електричної енергії. Після припинення її експлуатації про таку можливість, на жаль, забули.

Урешті, є ще два варіанти, які заслуговують обговорення. Перший — це будівництво на майданчику ЧАЕС чи біля нього нової АЕС з використанням сучасних реакторів з підвищеною безпекою. Такий варіант ще 1996 року запропонували французькі спеціалісти як джерело фінансування для перетворення об’єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему. Другий варіант, який пропонували представники Австрії, передбачав перепрофілювання ЧАЕС на теплову електростанцію на підставі їхнього власного досвіду: єдину в Австрії АЕС не було введено в експлуатацію, а після аварії на Чорнобильській станції перепрофільовано на традиційну теплову електростанцію.

Будь-який з наведених варіантів дав би змогу зберегти персонал ЧАЕС і створити перспективи для розвитку міста Славутича.

— Певне, дуже делікатними є й питання організації та прийняття міжнародної технічної допомоги. Треба, чув і таку думку, поступово переходити від ролі реципієнта допомоги до рівноправного партнерства.

— Для цього спочатку пропонується переглянути статус міжнародної технічної допомоги, врешті-решт, прийняти закон «Про міжнародну технічну допомогу», збільшити контроль держави і громадськості за виконанням підписаних міжнародних угод. Брак жорсткого контролю саме в цих питаннях — чи не головна причина того, що за 25 років лише три міжнародні проекти виявилися успішно завершеними: будівництво і введення в експлуатацію пуско-резервної котельної на ЧАЕС, будівництво і введення в експлуатацію спеціально обладнаного приповерхневого сховища твердих радіоактивних відходів на майданчику комплексу «Вектор» і створення автоматизованої системи контролю радіаційного стану в зоні відчуження. Усі інші проекти міжнародної технічної допомоги, завершення яких передбачалося ще майже десять років тому, загальною проектною вартістю майже один мільярд доларів США стали класичними довгобудами.

— Це сховище відпрацьованого ядерного палива, завод з переробки рідких радіоактивних відходів, промисловий комплекс переробки твердих радіоактивних відходів, новий безпечний конфайнмент — «Арка».

— Так. Але жодного професійного аналізу причин виникнення такого, без перебільшення, ганебного стану не проведено. Необхідно поступово зменшити вплив міжнародних фінансових організацій на прийняття технічних рішень і терміни досягнення кінцевого результату, залишивши за ними тільки контроль за правильністю використання фінансових ресурсів. Важливо на практиці реалізувати всю відповідальність України за терміни і якість упровадження узгодженої технічної допомоги, яка має бути часткою відповідних державних цільових програм.

— Брак твердої й послідовної позиції у захисті національних інтересів у питаннях перетворення об’єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему може створити значні проблеми для майбутніх поколінь.

— Передусім це стосується будівництва нового конфайнмента —«Арки» без чітко визначеної мети цього об’єкта і без оцінки вартості майбутніх експлуатаційних витрат упродовж щонайменше ста років. Реалістичних прогнозів немає. Попередня оцінка — приблизно 15 мільйонів євро на рік. Щоб не зробити стратегічних помилок, пропонується невідкладно утворити при Раді національної безпеки і оборони України постійно діючу групу експертів з розв’язання проблем об’єкта «Укриття». Провести аналіз причин невдачі Плану заходів на об’єкті «Укриття» (англійська абревіатура SIP), а також майже всіх інших міжнародних будівельних проектів у зоні відчуження.

— Знаю, Володимире Васильовичу, що ви, як і весь персонал ЧАЕС, усі виробничі колективи, які працювали в зоні, були категорично проти дострокового припинення експлуатації атомної станції. Сотні людей (я був там у ті «трагічні» дні) плакали з відчаю. Пленум галузевого ЦК профспілок у своїй постанові від 1 грудня 2000-го (донині зберігаю цей документ) прямо заявив: «Профспілка вважає, що для закриття Чорнобильської АЕС немає технічних та економічних аспектів, і здійснюється воно лише з політичних мотивів». Леонід Кучма, Віктор Ющенко як прем’єр-міністр та Іван Плющ — тодішній Голова Верховної Ради проігнорували це та десятки подібних авторитетних застережень. Багато хто вважає такі дії злочином проти держави…

— Рішення щодо початку зупинення енергоблока №3 ЧАЕС, услід за зупинкою енергоблоків №1 і 2, після того, як у підвищення їхньої безпеки, оновлення і запуск у роботу було вкладено близько 400 мільйонів доларів, вважаю непоправною помилкою керівництва держави. Через це й сьогодні потерпає її бюджет, країна зазнає колосальних збитків. І це в той час, як у Росії триває експлуатація Ленінградської, Курської та Смоленської АЕС, які використовують такі самі реактори — РБМК-1000.

Після помпезного шоу в київському палаці «Україна» 15 грудня 2000-го з назвою «Урочисте зібрання громадськості та іноземних гостей з нагоди акта закриття Чорнобильської АЕС» на утримання зупиненої станції витрачено шість мільярдів гривень, що в кілька разів більше, ніж потрібно було вкласти у продовження ресурсу її енергоблоків. Втрачена вигода від того, що вже 13-й рік атомна станція не виробляє електроенергії, перевищила щонайменше 20 мільярдів гривень. Посилання на те, що відповідне рішення було вимушеним і суто політичним, не витримує критики. По-перше, воно справді не було технічно й економічно мотивованим. По-друге, політичне рішення не може суперечити національним інтересам.

ДОСЬЄ «УК»

Володимир ТОКАРЕВСЬКИЙ. Народився 1937 року на Житомирщині. Закінчив радіофізичний факультет Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка (спеціалізація ядерна фізика). З 1970-го працював в Інституті ядерних досліджень АН УРСР, згодом займався дослідженнями в Об’єднаному інституті ядерних досліджень (Дубна, Росія), Центрі ядерних досліджень Сакле (Франція), професор-викладач у Пенсільванському університеті (Філадельфія, США). Майже 20 років очолював такі авторитетні науково-технічні та спеціалізовані «чорнобильські» підприємства нашої країни, як МНТЦ «Укриття» і ДСП «Техноцентр», концерн «Українське державне об’єднання «Радон». Входить до групи консультантів МАГАТЕ, член Українського ядерного товариства та Спілки енергетиків і електротехніків України, автор понад 300 наукових праць.

Прокопчук С. Чорнобильська зона: статус-кво, що влаштовує всіх: [Наслідки Чорнобильскої катастрофи] // Урядовий кур’єр. - 2013. - №79 (26.04). -  С. 8-9.

 Юрий ТЕПЛЫХ

Украина отмечает годовщину аварии на ЧАЭС: раскрылись новые секреты

Под Припятью продемонстрировали секретную станцию, которая не допустила слива радиоактивной воды в Днепр. 

26 апреля Украина отмечает 27 лет с момента катастрофы на Чернобыльской АЭС. Эта катастрофа считается крупнейшей за всю историю ядерной энергетики: радиоактивное облако от аварии прошло над европейской частью СССР, большей частью Европы, достигнув США. Почти 60% продуктов распада выпало в Беларуси. А по данным Союза «Чернобыль», из 600 тысяч ликвидаторов 10% умерли, а еще 165 тысяч человек стали инвалидами.

Между тем, общественности впервые показали секретную помповую станцию, которую соорудили под ЧАЭС для выкачки воды. Ее строили в спешном порядке уже после катастрофы: в Киев планировали поставлять чистую воду не из Днепра, а из соседней Десны.

Станция «Роса-300» на момент сооружения не имела аналогов в мире. Руководство «Киевводоканала» специально попросило журналистов не называть местонахождение станции из-за боязни террористических актов. Сейчас она включается раз в 24 года.

Помповый механизм качает из залива 300 тыс. кубометров воды в сутки. На станции работают 12 рабочих, но включают аппаратуру здесь только на время тренировок. При необходимости техничка может обеспечить столицу водой за несколько часов.

«Здесь можно все быстрее включить. Но надо промыть водоводы – это все время уходит», – пояснил директор Днепровской водопроводной станции Анатолий Фурса.

Главный инженер Виталий Купичевский рассказал подробности сооружения станции. Когда после катастрофы на ЧАЭС в днепровской воде обнаружили йод, коммунистические власти дали задание качать чистую воду из Десны. «Решение, когда принималось, оно действительно было на эмоциях. Чтобы быстрее, чтобы лучше, чтобы никто не почувствовал угрозы для жизни», – рассказал инженер.

После катастрофы «Росу» включали еще один раз – после экстремальной зимы 2010 года. Тогда на Киевском водохранилище под льдом задохнулась рыба и вода пахла разложившимся мясом. Поэтому столицу снова переключили на воду из Десны.

Отметим, что в память о чернобыльской катастрофе уже прошли несколько официальных мероприятий. Например, около храма Входа Господнего в Иерусалим состоялся поминальный молебен. А в 00.50 в Киеве прошла церемония возложения цветов к Мемориальному кургану погибших во время ликвидации аварии. В ней участвовали вице-премьер-министр Украины Александр Вилкул, глава КГГА Александр Попов и другие чиновники. Также 26 апреля прошла церемония возложения цветов к Мемориальному кургану Героям Чернобыля и памятному знаку Воинам Чернобыля, в котором принял участие Николай Азаров.

В других украинских городах также прошли памятные мероприятия. В Славутиче около мемориала ликвидаторам собрались жители города, потерявшие близких во время аварии и ученики местных школ. А в Харьковской области активисты общественных организаций выложили из зажженных свечей памятные знаки радиационной опасности.

Теплых Ю. Украина отмечает годовщину аварии на ЧАЭС: раскрылись новые секреты [Электронный ресурс] / Ю. Теплых // Аргументы и факты Украина: газета. – URL: http://www.aif.ua/society/news/57885 (дата обращения: 30.04.13).

Чернобыль предлагают превратить в животноводческую ферму

 На сегодняшний день часть 30-километровой зоны отчуждения Чернобыльской АЭС и сам город Чернобыль уже не являются опасными для здоровья людей, поэтому в них можно спокойно жить.

«По радиологическому показателю для проживания в городе Чернобыль фактически препятствий нет, но законодательство запрещает проживание в зоне отчуждения», — сообщил член Национальной комиссии по радиационной защите населения Олег Бондаренко.

По его словам, в городе можно поселить людей, работающих на объекте «Укрытие», а также обслуживающий персонал ЧАЭС. При этом он напомнил, что по медицинским нормам, для персонала допустимая доза облучения составляет 20 миллизиверт в год, но на практике она не превышает 1,2 миллизиверта в год.

Кроме того, Бондаренко отметил, что в чернобыльской зоне уже вовсю живут люди, в частности около 300 самопоселенцев.

«Если говорить откровенно, есть много людей, которые там уже живут, работают, но без огласки. Здесь есть ситуации де-факто и де-юре, которые расходятся, и нужно их свести, чтобы вернуть ситуацию в нормальное русло», — отметил он.

Бондаренко также предложил развернуть в зоне отчуждения инвестиционную и хозяйственную деятельность, в частности, разводить крупный рогатый скот, выращивать животных для получения меха, а также посадить технические культуры, в частности, лен.

Отметим, ранее 35 бывших жителей Чернобыля, эвакуированных из города после аварии на атомной электростанции, обратились с письмом к премьер-министру Украины Николаю Азарову с просьбой разрешить им вернуться в свои старые дома.

Авторы обращения отметили, что уровень радиации во многих районах Чернобыля давно вернулся в норму, и кое-где он даже ниже, чем в Киеве. При этом люди пообещали возродить город, восстановить рыбхоз, свиноферму и другие предприятия.

Чернобыль предлагают превратить в животноводческую ферму [Электронный ресурс] // Факты и комментарии: газета. – URL: http://fakty.ua/151931-chernobyl-predlagayut-prevratit-v-zhivotnovodcheskuyu-fermu (дата обращения: 30.04.13).